Что такое фашизм? Идеология фашизма, определение. В какой стране возник фашизм? Прошлое и настоящее

07.07.2020

Этимология, определение понятия

Слово «фашизм» в переводе с итальянского «fascio» означает «союз». К примеру, политическая партия Б. Муссолини, отличавшаяся своими радикальными взглядами, называлась «Союз борьбы» (Fascio di combattimento). Слово «fascio», в свою очередь, произошло от латинского «fascis», что переводится как «пучок» или «связка». В древности оно использовалось для обозначения символа власти магистрата - фасции (связки прутьев с воткнутым в нее топором), являвшегося характерным знаком ликторов - почетной стражи высших магистратов римлян. При этом фасции наделяли своего обладателя правом применять силу от имени всего народа, и даже проводить смертную казнь. Изображение связки прутьев с топором сейчас можно увидеть даже на эмблеме, принадлежащей Федеральной службе судебных приставов РФ. Кроме того, фасции присутствуют в символах власти многих государств мира.

Что такое фашизм в узком историческом смысле? Это массовое движение политического характера. Оно существовало в 1920-е - 1940-е гг. А в какой стране возник фашизм? В Италии.

Что касается всемирной историографии, под фашизмом понимают также ультраправые политические направления в странах третьего мира, португальский режим Нового государства, франкизм.

Что такое фашизм, если рассматривать данное явление через призму историографии стран СНГ, РФ и СССР? Кроме всего вышеперечисленного, это еще и немецкий национал-социализм.

В настоящее время выделяется как минимум четыре направления трактовки рассматриваемого явления:

Стандартное советское определение;

Фашизм как западная форма экстремизма;

Толкование термина, включающее широчайший спектр националистических и авторитарных направлений;

Дефиниция фашизма как правоконсервативного революционизма.

Кроме того, фашизм, определение которого мы подробно рассматриваем, трактуется некоторыми авторами как патологическое отклонение в индивидуальном и/или общественном сознании, имеющее психофизиологические корни.

Как отмечала американский философ Хана Арендт, главным признаком этого явления следует считать формирование культа ненависти к внешнему либо внутреннему врагу, подпитываемого мощной пропагандистской машиной, при необходимости прибегающей ко лжи в целях обеспечения должного эффекта.

Характерные черты

При фашистском режиме наблюдается укрепление регулирующих функций государства не только в экономике, но и в идеологии. При этом правящая верхушка активно создает систему общественных объединений и массовых организаций, инициирует насильственные способы подавления инакомыслия, не принимает принципы политического и экономического либерализма. Основные признаки фашизма следующие:

Этатизм;

Национализм;

Традиционализм;

Экстремизм;

Милитаризм;

Корпоративизм;

Антикоммунизм;

Антилиберализм;

Некоторые черты популизма.

Нередко вождизм;

Заявления о том, что главная опора - широкие народные массы, которые не относятся к правящему классу.

О том, что такое фашизм, высказывал свои мысли И. В. Мазуров. Он отмечал следующее: данное явление неверно сравнивать с авторитаризмом, поскольку это исключительно тоталитаризм.

Истоки

В какой стране возник фашизм? В Италии. Курс на авторитарную националистическую политику взял в 1922 году премьер-министр страны Бенито Муссолини. Он был сыном кузнеца, бывшим социалистом, носившим официальный титул «дуче» (переводится с итальянского как «вождь»). Муссолини оставался у власти вплоть до 1943 года. Все это время диктатор претворял свои националистические идеи в жизнь.

В 1932 году он впервые опубликовал «Доктрину фашизма». Ее можно было прочесть в четырнадцатом томе энциклопедии Enciclopedia Italiana di scienze, lettere ed arti. Доктрина служила введением к статье под названием «Фашизм». В своем труде Муссолини сообщал о разочарованности в прошлых курсах, в том числе и в социализме (несмотря на то, что был активным его поборником на протяжении долгого периода). Диктатор призывал к поиску новых идей, убеждая всех в том, что если девятнадцатый век был периодом индивидуализма, то двадцатый будет эпохой коллективизма, а следовательно, и государства.

Муссолини долгое время пытался вывести рецепт народного счастья. В процессе он сформулировал такие положения:

Фашистские идеи о государстве всеобъемлющи. Вне данного течения просто не существует ни человеческих, ни духовных ценностей. Фашизм истолковывает, развивает и направляет всю деятельность людей.

Сбрасывать со счетов причины возникновения и развития профсоюзного движения и социализма не стоит. Следует придавать определенное значение корпоративному устройству государства, при котором за координацию и гармонизацию расходящихся интересов отвечает действующая власть.

Фашизм является абсолютной противоположностью либерализму как в экономике, так и в политике.

Государство должно управлять всеми областями жизнедеятельности народа посредством корпоративных, социальных и образовательных институтов.

Фашизм в России неприемлем. Именно поэтому в июне 2010 года указанный труд Муссолини был признан экстремистским. Об этом в Кировском районном суде Уфы было вынесено соответствующее решение.

Особенности идеологии

В какой стране возник фашизм? В Италии. Именно там были впервые озвучены идеи об отрицании демократических ценностей, о превосходстве одной нации над всеми остальными, об установлении культа вождя, об оправданности террора и насилия с целью подавления инакомыслящих, а также о том, что война является нормальным средством решения межгосударственных споров. Нацизм и фашизм в этом плане следуют рука об руку. При этом первый является лишь одной из многочисленных разновидностей второго.

Национал-социализмом (нацизмом) называют официальную политическую идеологию Третьего рейха. Ее идея заключалась в идеализации арийской расы. Для этого использовались элементы социал-демократии, расизма, антисемитизма, шовинизма, социального дарвинизма, принципы «расовой гигиены» и установки демократического социализма.

Нацизм и фашизм основывались на теории о расовой гигиене. Согласно ей люди подразделялись на представителей так называемой высшей расы и низших элементов. Провозглашалась необходимость производить соответствующий отбор. Идеология фашизма культивировала идею о том, что существование истинных арийцев необходимо поддерживать всеми силами. При этом воспроизводство всех неугодных нужно было предотвращать. Согласно фашистским принципам, обязательной принудительной стерилизации подвергались люди, страдающие от эпилепсии, алкоголизма, слабоумия и наследственных болезней.

Особое распространение получили идеи расширения «жизненного пространства». Они реализовывались посредством военной экспансии.

Германия

Организационная база первой фашистской партии была сформирована в 1921 году. Она основывалась на «фюрер-принципе», предполагавшем неограниченную власть вождя. Главными целями образования данной партии были следующие: максимальное распространение фашистской идеологии, подготовка особого террористического аппарата, способного подавлять силы демократов и антифашистов, и, конечно же, последующий захват власти.

Фашизм в Германии в 1923 году перешел на новый уровень. Приверженцы рассматриваемой идеологии предприняли первую прямую попытку захвата государственной власти. Это событие известно в истории как «Пивной путч». Тогда планы фашистов провалились. По этой причине тактика борьбы за власть была скорректирована. В 1925 г. стартовала так называемая битва за рейхстаг и образовалась массовая база фашисткой партии. Уже через три года измененная тактика принесла первые серьезные плоды. Результатом работы стало получение двенадцати мест в рейхстаге. А в 1932 году фашистская партия была в абсолютном большинстве по числу мандатов.

Тридцатого января 1933 г. история фашизма пополнилась еще одним немаловажным фактом: Адольфу Гитлеру был доверен пост рейхсканцлера страны. Он пришел к власти в статусе главы коалиционного правительства. Гитлера поддерживали самые разные слои общества. Ему удалось выстроить широчайшую социальную базу благодаря тем людям, у которых после поражения Германии в войне просто ушла почва из-под ног. Громадная агрессивная толпа чувствовала себя обманутой. Вместе с имуществом большинство населения страны потеряло и жизненные перспективы. В такой ситуации Гитлер умело воспользовался психологической и политической неустроенностью людей. Он обещал разным социальным слоям именно то, в чем они на тот момент больше всего нуждались: рабочим - трудоустройство и хлеб, монархистам - восстановление желаемого уклада, промышленникам - достаточно военных заказов, рейхсверу - укрепление позиций в связи с обновленными военными планами. Жителям страны намного больше пришлись по душе националистические призывы фашистов, а не социал-демократические или коммунистические лозунги.

Когда в стране стал главенствовать немецкий фашизм, произошла не просто смена кабинета. Начали планомерно разрушаться все институты государства буржуазно-парламентского типа, а также всех демократических достижений. Стал возводиться террористический антинародный режим. Поначалу активно проводились антифашистские демонстрации, однако они стремительно подавлялись.

Своего апогея рассматриваемое движение достигло в годы Второй мировой. В тот период в фашистских лагерях было уничтожено одиннадцать миллионов неугодных режиму людей. Советскому Союзу отводится главенствующая роль в разгроме жестокой системы.

Освобождение Европы от фашизма

Для того чтобы сбросить нацистские узы с оккупированных государств, в 1944 и 1945 годах советские вооруженные силы успешно провели несколько крупных стратегических операций наступательного характера. В них принимали непосредственное участие войска одиннадцати фронтов. Кроме того, были привлечены четыре флота, пятьдесят общевойсковых, шесть танковых и тринадцать воздушных армий. Не меньший вклад внесли три армии и один фронт ПВО. Число задействованных бойцов достигало 6,7 миллиона человек. В этот же период укреплялись антифашистские национальные движения, причем не только в оккупированных странах, но даже в Германии.

Наконец на европейской территории произошло открытие долгожданного второго фронта. Фашисты, зажатые в тиски активными боевыми действиями, стремительно утрачивали силы для дальнейшего сопротивления. Однако основная часть ударных войск была по-прежнему сосредоточена на рубеже советско-германского фронта, являвшегося главным. С августа 1944-го по май 1945-го были проведены крупнейшие наступательные операции. Они сыграли решающую роль в деле освобождения европейских государств от фашистских захватчиков. В результате советская армия частично или полностью очистила от врага территорию десяти стран в Европе и двух - в Азии. Двести миллионов человек, в числе которых были болгары, румыны, венгры, поляки, югославы, чехословаки, австрийцы, датчане, немцы, корейцы и китайцы, избавились от врага.

Миллионы людей боролись и отдавали свои жизни ради того, чтобы никогда больше не звучала с трибун пропаганда фашизма, чтобы стереть с лица земли остатки кровавой диктатуры, человеконенавистнической идеологии, нацизма и расизма. Этой цели удалось достичь в 1945 году.

Миллионы погибших

Каждый год во второе воскресенье сентября в РФ отмечается Международный день памяти жертв фашизма. В большинстве стран мира чтят погибших от рук кровавых идеологов. Этот день учредили еще в 1962 году. Главная цель, с которой регулярно вспоминаются жертвы фашизма, - не допустить повторного распространения фашистских либо иных человеконенавистнических идей.

Современное положение дел

Считается, что фашизм сегодня реинкарнируется в некоторых западных государствах. Это объясняется потребностью крупных капиталов посредством захвата западноевропейских территорий получать недорогую рабочую силу и новые сырьевые ресурсы. В связи с этим правящие коалиции и Штатов, и Евросоюза не препятствуют оживлению фашистских традиций, несущих ненависть к русскому миру.

Примечателен тот факт, что двусмысленность при обсуждении рассматриваемого явления наблюдается до сих пор. Понятие фашизма признано одним из ключевых в двадцатом столетии. Оно имеет свою историю и, что несомненно, повлияло на ход современной истории.

Если принимать во внимание множество фашистских движений и режимов, становится понятным преобладание утверждения о том, что единой теории о возникновении указанного направления не существует. Для четкого определения исследуемого явления очертим главные признаки фашизма: это идеология, базирующаяся на шовинистских, антисоциалистических, антилиберальных и консервативных взглядах. Особое значение при этом имеют оккультные, мифологические антисемитские и романтические идеи вкупе с элементами воинственной политической культуры. Благодатной почвой для появления фашистских партий считаются капиталистические системы и общества, находящиеся на так называемом переходном этапе. При этом подобные течения не развиваются в пределах социализма.

Изучение фашизма в его классическом понимании в настоящее время достигло фазы баланса, синтеза и систематизации. Однако этого нельзя сказать об исследованиях современных течений - праворадикального экстремизма и фашизма. Процесс существенно осложняется полным хаосом в предметном разграничении и в терминологии. При этом используются самые разные понятия, в числе которых неонацизм, неофашизм, правый популизм, экстремизм…

Прошлое и настоящее

Чем отличаются взгляды классических фашистов и современных европейских ультраправых? Попытаемся ответить на этот непростой вопрос. Итак, фашизм характеризуется авторитарным национализмом, ратующим за охрану корпоративно-сословной версии мелкобуржуазного капитализма. Он контролирует милитаристскую партию и вооруженные отряды. Неизменный атрибут - харизматичный вождь. Что касается нынешних ультраправых, они резко критикуют космополизм и говорят об упадке современного социума, так же не допускают смешения рас и народов, культивируют миф о просветительской традиции. Представленные выше базовые идейные образцы щедро сдабриваются местными предрассудками и колоритом.

Фашизм все еще непомерно опасен для цивилизованного общества. Несмотря на то что изначально он был итальянско-немецко-японским проектом, подобными идеями оказались заражены многие другие государства. Сведения о Второй мировой войне красноречиво это подтверждают.

Как нам хорошо известно из школьных учебников истории, на немцев возложена ответственность за уничтожение шести миллионов лиц еврейской национальности. Другие народы тоже пострадали, однако о них, как правило, вспоминают реже. При этом общество недостаточно информировано о том, что представители некоторых наций, воодушевленные кровавыми идеями, не только помогали фашистам реализовывать свою страшную миссию, но и под их защитой достигали собственных мрачных политических целей. Не все сегодня открыто могут говорить о том, что определенная часть украинцев, латышей, венгров, эстонцев, литовцев, хорватов и румын принимала непосредственное участие в жесточайших злодеяниях. Для подтверждения этого факта достаточно обратиться к истории. Так, для хорватов фашизм стал широко поддерживаемой национальной идеей и базой формирования политического курса. То же самое можно сказать и об эстонцах.

Бесспорным является тот факт, что холокост не был бы реализован без Гитлера, Гиммлера и некоторых других немцев. Тем не менее, как утверждает гамбургский историк М. Вилд, они не смогли бы самостоятельно уничтожить великое множество европейских евреев. В этих целях им, несомненно, оказывалась серьезная помощь извне.

США остались в стороне

Фашизм в России - явление однозначно отрицательное. С ним борются на разных уровнях. Однако не все игроки мировой политической арены поддерживают стремление искоренить кровавые идеи.

Двадцать третьего декабря 2010 года полпреды РФ представили Резолюцию в Генеральной Ассамблее ООН. В этом документе звучал призыв к борьбе с прославлением фашизма. Резолюция была поддержана ста двадцатью девятью странами. И только Америка выступила против ее подписания. Комментариев СМИ и официальных лиц США по этому поводу не поступало.

Заключение

В приведенной выше статье мы ответили на вопрос о том, в какой стране возник фашизм. Кроме того, были рассмотрены характерные признаки этого явления, особенности идеологии и последствия влияния человеконенавистнических идей на ход всемирной истории.

Фаши́зм (итал. fascismo от fascio «пучок, связка, объединение») - как политологический термин, является обобщающим наименованием специфических крайне правых политических движений, их идеологии, а также возглавляемых ими политические режимы диктаторского типа.

В более узком историческом смысле, под фашизмом понимается массовое политическое движение, существовавшее в Италии в 1920-е - начале 1940-х под руководством Б. Муссолини.

В идеологии, историографии и пропаганде в СССР, других социалистических странах и коммунистических партиях под фашизмом понимались также нацистское движение в Германии 20-х - первой половины 40-х гг. ХХ ст. (см. нацизм), а также политические движения в странах мира, открыто противостоящие коммунистической идеологии с крайне правых позиций.

Основными характеристиками фашизма являются: господство правой идеологии, традиционализм, радикальный национализм, антикоммунизм, этатизм, корпоративизм, элементы популизма, милитаризм, часто вождизм, опора на достаточно значительную часть населения, не относящегося к правящим классам. В некоторых случаях для фашизма характерно неприятие монархии.

Для фашистских государств характерно наличие развитой экономики при сильной регулирующей роли государства, огосударствление всех сторон жизни общества посредством создания системы массовых организаций, насильственные методы подавления инакомыслия, неприятие принципов либеральной демократии.

Фашизм. Возникновение и становление

Фашизм возник в Италии в 1919 г. после Первой мировой войны из глубокого разочарования её результатами. Тогда в Европе демократические космополитические силы одержали победу над консервативными монархическими, но победа демократии не принесла обещанных благ, а разразился сильнейший кризис: хаос, инфляция, массовая безработица. И против такой демократии началась реакция. К 1930-м. гг. половина европейских парламентов прекратила существование, везде возникли диктатуры – это явление было примечательно для тех лет.

Фашизм происходит от слова «фашина», это пучок, связка прутьев – символ ещё древнеримского государства, который Муссолини использовал как символику «нового Рима», так он называл своё государство. И, в общем, в фашизме на первый взгляд было много привлекательного.

Фашизм как связка провозгласил единство нации в противоположность марксистскому тезису о борьбе классов и в противоположность либерально- демократическому партийному принципу. Фашизм провозгласил корпоративное государство, построенное не на партийном принципе, когда партии участвуют в выборах, набирают голоса, а построенное на корпорациях - это естественная демократия, вырастающая снизу вверх, на основе производственной, профессиональной общности людей. Корпорации могут быть, скажем, работников металлургической промышленности, медицины, сельского хозяйства, причем каждая корпорация включает в себя как руководящий персонал, так и врачей, бухгалтеров, электриков, короче говоря, всех людей, которые задействованы в ней. В Японии сейчас что-то похожее существует на фирменной основе: фирма строится как ячейка общества; примерно то же хотел Муссолини, называя это "производственной демократией". Кстати, фашизм считали - как это, может быть, ни странно будет звучать - демократическим явлением даже такие наши демократы, как Г. Федотов, известный публицист, историк Церкви, и его журнал "Новый град" об этом много писал.

Чем же привлекал фашизм? почему так много людей поддались этому соблазну - увидеть в фашизме что-то действительно новое, преображающее всю Европу на фоне этого хаоса. Вот пример из "Доктрины фашизма" Муссолини:

«Фашизм - ... это духовная позиция, возникшая из общего движения нашего столетия против обессилевшего материалистического позитивизма XIX столетия... Это религиозное воззрение, рассматривающее человека в его внутренней связи с высшим законом, объективным духом, который превосходит отдельный индивидуум и делает его сознательным членом духовного сообщества... Народ - не раса или географическая область»...

Следует подчеркнуть, что в первоначальном фашизме не было расизма, который был в гитлеровском режиме; итальянцы не считали свой народ лучше других и высшей нацией, которой должен принадлежать мир, который нужно покорять.

«Народ - не раса или географическая область, а непрерывно сохраняющаяся в историческом развитии общность, ... личность, духовное явление». И дальше о том, какие требования фашизм предъявлял к человеку: «Человек фашизма подавляет в себе инстинкт эгоистичного желания, чтобы вместо этого в чувстве долга укоренить высшую жизнь нации, не ограниченную рамками пространства и времени: жизнь, в которой индивидуум путем самоотречения и пожертвования личных интересов, даже через смерть - осуществляет предельно духовное бытие, на котором основывается его человеческое достоинство... Ни одно действие не ускользает от моральной оценки. Поэтому жизнь в понятии фашиста - серьезна, строга, религиозна. Он создает из самого себя инструмент построения достойной жизни...».

Как мы видим, вот это дисциплинирующее, собирающее, орденское начало в фашизме на фоне хаоса, безработицы - оно привлекло очень многих людей. И даже нужно отметить, что католическая Церковь очень горячо поддерживала фашистские реформы и само движение фашизма, потому что оно соответствовало социальному католическому учению, именно в его основе лежит корпоративное устройство общества.

Приведу здесь вступительную статью В. Новикова к книге Б. Муссолини «Доктрина фашизма» вышедшей в Париже в 1938 году. Она как нельзя лучше характеризует настроение русской эмиграции тех лет:

«Величайшим явлением в жизни народов послевоенного периода является фашизм, который в настоящее время совершает свой победный путь по всему миру, завоевывая умы активных сил человечества и побуждая к пересмотру и перестройке всего общественного порядка.»

Фашизм зародился в Италии и творцом его является гениальный вождь фашистской партии и глава Итальянского правительства Бенито Муссолини.

В борьбе Итальянского народа против надвигающегося на страну кошмара красного коммунизма фашизм дал итальянской молодежи, передовому бойцу за национальное возрождение, идеологическую основу для этой борьбы.

Коммунистической идеологии была противопоставлена новая идеология национального государства, национальной солидарности, национального пафоса.

Благодаря этому, фашизм создал мощную организацию активного меньшинства, которая, во имя национального идеала, вступила в решительную войну со всем старым миром коммунизма, социализма, либерализма, демократии и своим самоотверженным подвигом совершила духовную и государственную революцию, преобразившую современную Италию и положившую начало Итальянской фашистской государственности.

Совершив поход на Рим в октябре 1922 года, фашизм овладел государственной властью и приступил к перевоспитанию народа и реорганизации государства, в порядке основных законов которые окончательно закрепили форму фашистского государства. В ходе этой борьбы вырабатывалась и доктрина фашизма. В уставе фашистской партии, в постановлениях партийных и профсоюзных съездов, в резолюциях Большого Фашистского Совета в речах и статьях Бенито Муссолини постепенно формулировались основные положения фашизма. В 1932 году Муссолини посчитал своевременным дать своему учению законченную формулировку, что он сделал в своей работе "Доктрина фашизма", помещенной в 14 том итальянской энциклопедии. Для отдельного издания этой работы он дополнил ее примечаниями. Для Русского читателя весьма важно ознакомится с этим произведением Б. Муссолини. Фашизм есть новое мировоззрение, новая философия, новая корпоративная экономика, новое государственное учение. Таким образом, отвечая на все вопросы человеческого общежития, фашизм вышел за рамки национальной Италии. В нем выработались и нашли свою формулировку общие положения, определяющие нарождающийся общественный уклад 20-го столетия, почему они приобрели универсальное значение. Другими словами, идейное содержание фашизма сделалось общим достоянием. Всякий народ имеет свой национализм, и сам творит формы своего бытия; никакое подражание даже лучшим образцам недопустимо. Но основные идеи Итальянского фашизма оплодотворяют государственное строительство во всём мире. В настоящее время идеи фашизма имеют большое распространение среди Русской эмиграции.

Внимательное изучение фашизма началось приблизительно с 1924 года, когда в Сербии была сделана попытка организации Русской фашистской партии. Руководили этим движением проф. Д.П. Рузский и ген. П.В. Черский.

В 1927 году эта, так называемая, "национальная организация Русских фашистов" издала свою программу, которая, исходя из общих положений Итальянского фашизма, но соответственно русским условиям, намечала путь революционной борьбы с большевизмом и будущий ход восстановления освобожденной от коммунизма России.

Однако это движение не получило организационного развития. Зато идеи фашизма перебросились на Дальний Восток, где Русская эмиграция сумела их использовать и создать в 1931 году Российскую фашистскую партию, возглавленную молодым и талантливым человеком В.К. Родзаевским.

До настоящего момента Р.Ф.П. развила большую организаторскую и агитационную работу, издавая ежедневную газету "Наш Путь" и ежемесячный журнал "Нация".

На 3-ем съезде в 1935 году была принята новая партийная программа, которая представляет собой попытку приспособления начал универсального фашизма к Российской действительности в вопросах будущего устройства Российского государства.

Следует, однако, отметить, что идеология Российского фашизма на Дальнем Востоке находится под сильным влиянием Немецкого национал-социализма и за последнее время уклоняется в сторону старого Русского национализма.

Но и в Европе Русская фашистская мысль продолжает развиваться и представителем ее является журнал "Клич", издаваемый в Бельгии.

В развитие программы 1927 года, "Клич" издал брошюру своего сотрудника Вериста (псевдоним); "Основные начала Российского фашизма". В ней автор под лозунгом Российского фашизма "Бог, Нация и Труд", устанавливает общие положения Российского фашизма, представляющего собой учение о национальном возрождении России на основе новой национальной государственности, сформулированной и утвержденной на опыте Итальянской Империи создателем фашистской доктрины и вождем Итальянского фашизма Б. Муссолини. При таком интересе Русской эмиграции к фашистскому учению нужно приветствовать издательство "Возрождение", пожелавшее предложить вниманию Русского читателя "Доктрину фашизма» Б. Муссолини.

Со своей стороны, переводчик считает своим долгом выразить Б. Муссолини свою глубокую признательность за его любезное согласие на издание русского перевода "Доктрины фашизма".

Иван Александрович Ильин, наш выдающийся философ, дал очень хорошую формулировку опыту познания русской эмиграцией фашистских режимов. Он писал, что русским незачем было всё это, даже ценное, что было в авторитарных режимах того времени, незачем было прямо заимствовать у них, у иностранного фашизма; наоборот, писал он, - фашизм бессознательно стремился осуществить идеал, близкий к русскому. Цитата:

«Государство не есть механизм состязающихся корыстей, но организм братского служения, единения веры, чести и жертвенности: такова историко-политическая основа России. Россия стала отходить от нее и сокрушилась. Россия вернется к ней опять. Фашизм не дает нам новой идеи, но лишь новые попытки по-своему осуществить эту христианскую, русскую национальную идею применительно к своим условиям».

Сейчас все называют Германию тех лет фашистской, но сам режим не называл себя фашистским, это был национал-социализм. И как раз слово "социализм", то, что в названии этого преступного режима была как бы социалистическая компонента, - это было очень неприятно левым журналистам и, естественно, советским органам пропаганды, и поэтому слово фашизм натянули очень быстренько на нацизм.

Но разница здесь кардинальная. Она в том, что нацистский режим, был расистским и ставил целью овладение миром для немецкой нации, все остальные народы должны были быть либо уничтожены, либо обращены в рабов. Фашисты же не ставили себе таких целей и, например, такой либеральный деятель православной парижской юрисдикции, историк Церкви, как Карташев, уже после войны, когда уже фашисты все проиграли, и уже было утопией строить подобные планы, говорил, что сохранилось две страны - Испания и Португалия, где по- новому воплощены принципы христианской государственности. Это была смелость, сказать это после войны, но он это сказал честно. Так вот нам правильнее было бы сегодня говорить: «Победа над нацизмом, а не над фашизмом»

Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив на формування ультра консервативних течій у Європі, але при цьому ультра консерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен народ витворив свій варіант чи аналог "фашизму", це не дивно. Я. Оршан у 30-х роках твердив, що існує різне вираження єдиного духу – націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в Німеччині – націонал-соціалізму, в Україні – інтегрального націоналізму

ХХ століття стало століттям зародження, становлення і краху тоталітарних ідеологій. І якщо на пострадянському просторі чимало уваги приділялося лівим тоталітарним течіям (соціалізму, комунізму, націонал-соціалізму), то праві тоталітарні течії якось не надто приваблювали увагу дослідників. Більше того: праві тоталітарні течії часто помилково ототожнювали з окремими лівими течіями. От і виходили ляпсуси на зразок "німецький фашизм" (хоча фашистська ідеологія не була притаманна для Німеччини - це радше плід аграрних соціумів, який у промислово розвинутих державах виглядав реліктом, а не домінантною течією).

Рани Другої світової, злочини нацистів у Європі, а також некоректне визнання Нюрнберзьким трибуналом у 1946 році злочинною ідеологією саме фашизму, а не нацизму - ось головні причини табуйованости усіх спроб розібратися у перевагах та помилках фашизму. Хоча навряд чи хтось заперечуватиме той факт, що час розставити усі крапки над "і" давно настав.

Для початку варто вказати, що досі немає єдиної загальноприйнятої дефініції фашизму. Переважно під цей термін потрапляють усі тоталітарні течії у Європі, відмінні від радянської тоталітарної системи. Таким чином, маємо вінегрет, у якому одним і тим же ж соусом приправлені власне італійський фашизм, іспанський фаланґізм, хорватський усташизм, "диктатура професорів" у Португалії, "Crois de Fоir" у Франції, рух Мослі у Великій Британії, "Залізна Гвардія" у Румунії і навіть аристократично-консервативний режим Горті в Угорщині (не кажучи вже про нацистську Німеччину, лідер якої Адольф Гітлер вважав за образу, коли його називали фашистом). Насправді маємо чітко розділити ті течії, які ми можемо віднести в розряд фашистських чи близьких до фашизму.

То що ж таке фашизм?

Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі - спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час буржуазного конформізму. Базою для виникнення фашизму стали вчення Сореля та Ніцше. Нонконформізм залишався однією з основних рис фашизму у подальшому його розвитку. Б. Муссоліні наприкінці 20-х років, відповідаючи на запитання швейцарського журналіста: "Чи можна охарактеризувати фашизм єдиним гаслом?", подумавши, прорік: "Ми проти комфортного життя". В цьому був mоdus vivendi послідовників фашистського руху.

Іншою відмінною рисою фашизму була його анти інтелігентність. Інтелігенція на початку ХХ ст. сприймалася як неодмінний атрибут буржуазного суспільства. Люди розумової праці, на думку того ж Муссоліні, як правило, народжували одну-дві дитини, у той час як сильна нація потребувала багатодітних родин. Згодом режим Муссоліні створював спеціальні штучні села (напр., Саббатію під Римом) і культивував культ села. Сам Муссоліні гордився титулом "дуче-селянин".

Один з предтеч фашистського руху, поет і художник Марінетті, висунув гасло "Смерть інтелігенції!", маючи на увазі не смерть окремих індивідів-представників інтелігенції, а смерть суспільного прошарку. Хоча у той же час чимало видатних мислителів початку століття опинилися у лавах фашистського руху (серед них - Ґабріель д’Аннунціо, Юліус Евола, винахідник радіо Ґуґльєльмо Марконі, Езра Павнд та ін.). Симпатії до руху фашистів виявляли Лоуренс Аравійський, авіатор Ліндберґ та король Великої Британії Едвард.

Варто відзначити, що фашизм у ідеологічному плані найбільше запозичив від класичного консерватизму ХIХ століття. Нюанси розвитку фашистської ідеології чудово відчув та інтерпретував у алегоричній формі італійський кінорежисер Б. Бертолуччі у фільмі "ХХ століття": фашист Атіла - виходець з низів, слуга поміщика - намагається копіювати у поведінці старого господаря-аристократа. Тенденція, висловлена в українській приказці "Не дай, Боже, з Івана пана", є панівною, коли поглянути на біографії лідерів більшості фашистських рухів: амбітні молоді люди, переважно з сільської місцевості, які намагаються опанувати аристократичні манери і жити як аристократи.

Це правило поширюється і на окремі близькі до фашизму рухи: як приклад - біографії А. Павеліча чи А. Мельника. Ще один збірний літературний герой, який дає змогу побачити процес формування характеру покоління майбутніх фашистів - маннівський Фелікс Крулл. І хоча автор не вказує на майбутні політичні настрої свого героя, у ньому легко упізнається молодий чоловік, який у 20-х роках формував когорти фашистського руху.

Предтечі фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом відкинення моральних принципів. Після 1918 року фашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях, використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші негативні суспільні моменти.

У той же час окреслюються намагання фашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали визначальними - історичну традицію (загострену настільки, що вона часто перетворювалася на псевдоісторичну традицію або історичну псевдо традицію) та фактор релігії. Якщо протофашисти не надто ладнали з християнством (книги Ґ. д’Аннунціо були навіть заборонені Церквою), а історію вони воліли починати з себе (скажімо, відома декларація російських футуристів - мистецької течії, найближчої до фашизму, - яка закликала "викинути за борт корабля історії Достоєвського, Пушкіна, Толстого"), то у 20-х роках ситуація кардинальним чином міняється. Ю. Евола одним з перших усвідомив роль традиціоналізму для суспільного руху.

Задля справедливості варто зазначити, що фашизм відрізнявся від традиційного консерватизму однією деталлю, на якій часто наголошують і яку адепти консерватизму використовують, аби заперечити приналежність фашизму до консервативних течій: традиційний консерватизм не визнавав революційної боротьби і революційних процесів. Фашизм же задекларував (іноді на повен голос, іноді - не надто афішуючи своїх дій) консервативну революцію. Однак цей момент дає нам підстави віднести фашизм до ультра консервативних течій.

Не так давно У. Еко, говорячи про спорідненість різноманітних тоталітарних течій, наводив такий приклад. Візьмемо низку символів: abc bcd cde def.

Як бачимо, перший та останній символи кардинально відмінні - у них немає нічого спільного. Але символ cde має риси, притаманні іншим трьом символам. Італійський фашизм став саме отим символом cde стосовно інших тоталітарних течій. У. Еко запропонував назвати його ур-фашизмом, тобто первісним фашизмом.

Особливо хочеться наголосити на тому, що, погоджуючись із У. Еко і визнаючи, що фашизм є витвором власне італійського народу ("продуктом не для експорту", як вважав Б. Муссоліні), а також усвідомлюючи, що необхідно розглядати явище ширше, виходячи за рамки звичайного фашизму, ми пропонуємо вживати термін "ультра консерватизм", який може стати до певної міри компромісним.

Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив на формування ультра консервативних течій у Європі, але при цьому ультра консерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен народ витворив свій варіант чи аналог "фашизму", це не дивно. Я. Оршан у 30-х роках твердив, що існує різне вираження єдиного духу - націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в Німеччині - націонал-соціалізму, в Україні - інтегрального націоналізму.

Будь-яка ідеологія несе у собі національний характер, оскільки кожна нація має свої пріоритети та свої завдання. Ідеологія, яка претендує на те, аби стати загальнонаціональною, не може ігнорувати цих завдань - навпаки, вона повинна дати рецепт їх вирішення. "Кожна нація має свій соціалізм", - констатував на початку 20-х років один з ідеологів ультра консерватизму А. Мюллер ван ден Брук. Те ж саме можна сказати і про фашизм як різновид ультра консерватизму.

Ультраконсервативному руху завжди бракувало стрункої ідеологічної системи. Як і інші тоталітарні течії (можливо, за винятком нацизму і комунізму), ультра консерватизм не перетворився на ідеологію, а став політичним рухом, ідеологічне та ідейне визначення якого змінювалося відносно до потреб часу. Це робило ультра консерватизм динамічним, позбавленим догм та зашореності. Судити про ультра консерватизм і вести пошук його дефініції потрібно виходячи з емпіричного матеріалу, а не з ідеології - тим більше, зважаючи на аморфність цієї ідеології.

Які ще риси слід врахувати, намагаючись осягнути особливості ультра консерватизму?

Насамперед, культ держави.

Основним гаслом фашистів у 30-х роках було: "Все для держави, нічого проти держави і нічого поза державою". Цей момент кардинально відрізняв ультра консерваторів від комуністів (які пропагували культ класу) і нацистів (культ раси).

Авґустизація лідера держави з одночасним "дуалізмом влади".

У більшості ультраконсервативних країн співіснували леґітимна, однак номінальна, влада короля з традиційної правлячої династії та нелеґітимна, але повна влада диктатора - вождя, дуче, поглавніка, кондукатора, каудильо.

Тоталітарний устрій держави з чіткою ієрархічною системою.

Намагання реорганізувати профспілки і перетворити їх на активну, однак контрольовану політичну силу. У результаті утворилася своєрідна система корпорацій, синдикатів тощо. Скажімо, в Італії, яку традиційно беремо за зразок "чистого ультраконсерватизму", виборче право базувалося на корпоративній системі: корпорації подавали списки своїх кандидатів у депутати парламенту. Ці списки ретельно перевірялися певними структурами влади (у Італії - Вищою фашистською радою) і згодом єдиний усталений список виносився на всенародне обговорення. До речі, згідно з проектом Конституції М. Сціборського (1939), подібна система мала б запрацювати і в Українській Державі.

Акцентування уваги на соціальній сфері і намагання радикально покращити соціальну сферу (варто зауважити, що ультраконсерватизм найуспішніше - коли врахувати динаміку, темпоральний аспект і реальні зусилля - справлявся з вирішенням соціальних проблем). Все це у сукупності дає нам феномен ультраконсерватизму.

До ультраконсервативних течій ми можемо зарахувати італійський фашизм (як прообраз), іспанський фаланґізм, рух усташів у Хорватії, режим А. Салазара у Портуґалії, рух "Obozu Narodowo-Radykalnego" та "Zadrugі" у Польщі, О. Мослі у Великій Британії, де ля Рока у Франції, Білоруську націонал-соціалістичну партію (яка суттєво відрізнялася від однойменної німецької), а також кілька українських політичних сил - Організацію українських націоналістів, Фронт національної єдності, Український фашистський здвиг тощо.

Водночас варто відзначити кілька інших тенденцій у правому таборі. Скажімо, у той же час, коли активно розвивалися ультра консервативні течії, існувала тенденція до консервування реліктових ієрархічних систем, базованих на чистому консерватизмі. До таких варто віднести режим Прімо-де-Рібери в Іспанії, режим М. Горті в Угорщині, рух глінковців у Словаччині, прихильників Р. Дмовського і Ю. Пілсудського в Польщі, режим К. Маннергайма у Фінляндії, балтійські режими. До цієї ж категорії варто зарахувати український гетьманський рух в усій його різноманітності (Союз гетьманців-державників, Український союз хліборобів-державників, Братство українських класократів-монархістів).

Поява такого самобутнього явища, як нацизм, а також діяльність яскравого харизматичного лідера (А. Гітлера) у одній із "еталонних" держав Європи призвели до того, що ряд ультраконсервативних рухів почали копіювати різноманітні ознаки, притаманні нацистській ідеології. У 1937 р. Є. Онацький критикував Б. Муссоліні за надмірне захоплення нацизмом. Тоді ж видатний український публіцист констатував, що "фашизм скотився до нацизму".

Але вже через кілька років (у 1941 р.) один з лідерів мельниківського відламу ОУН Я. Гайвас вважав, що невдовзі при НСДАП буде створено спеціальний український відділ, і ОУН буде діяти як складова нацистської партії. Близькими до нацизму були також "Залізна Ґвардія" в Румунії, рух Л. Деґреля у Бельгії, рух Ф. Салаші в Угорщині, російські фашистські організації К. Радзієвського і А. Вонсяцького, а також УНАКОР/УНАКОТО отамана І. Полтавця-Остряниці в українському емігрантському середовищі.

Нацизм, порівняно з фашизмом, мав значно більше елементів, запозичених у лівих доктрин, і був своєрідним "мостом" між фашизмом і комунізмом радянського зразка. (Відоме правило: крайні праві та крайні ліві сходяться, як і усі крайнощі. Муссоліні, як свідчать щоденники його зятя, Г. Чіано, постійно підтримував контакти з Москвою і навіть видавав таємниці своїх союзників - насамперед Німеччини. Попри міждержавні й між системні стосунки існували стосунки і між ідеологічні. Нацизм став тією точкою дотику, де перетнулися фашизм і ленінізм. Недаремно у 1933 р. Гітлер у Німеччині прийшов до влади за допомогою не лише власне нацистів, а й ультра консерваторів та комуністів, з якими згодом нещадно розправився).

Щоправда, існують і інші визначення ультра консерватизму (фашизму, за усталеною термінологією). Останнім часом у наукових колах популярна концепція С. Пейна, який пропонує "типологічний опис фашизму", відмежовуючи останній від інших двох видів авторитарного націоналізму - радикальних та консервативних правих. Згідно з його типологією до фашистів, крім італійського руху віднесено, зокрема, німецьку НСДАП, іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН), румунську "Залізну Гвардію", хорватських усташів, до ультраправих - австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до консервативної правиці - Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського, Салазара, інших європейських диктаторів та організації.

Погоджуючись із запропонованою С. Пейном структурою, ми не можемо погодитися з конкретною класифікацією політичних течій. Скажімо, у режиму Антоніу ді Олівейри Салазара було значно більше спільних рис із режимом Франко в Іспанії (і це природно з огляду на геополітичне розташування Португалії), аніж з режимом, скажімо, Сметони чи Ульманіса. Португальський та іспанський тоталітарні режими мали так багато спільного, що окремі дослідники пропонували окреслити їх терміном "іберійська модель фашизму".

Очевидно, у даному випадку було взято до уваги той факт, що керівниками Португалії у часи диктатури Салазара були високоосвічені інтелектуали (що спостерігалося у країнах, де при владі перебували правоконсервативні режими). Але сам факт того, що Салазар був вченим-економістом зі світовим іменем, професором Лісабонського університету, не є підставою для сумнівів в ультра консервативному характері португальського режиму.

Те ж стосується румунської "Залізної Гвардії", яка, по суті, була масовим лівацьким рухом і наближалася за своєю суттю до нацизму (взагалі, феномен "Залізної Гвардії" потребує додаткового вивчення. Оскільки в цій течії були надто сильними не лише нацистські корені, а й елементи фашизму і навіть троцькізму; тим більше, що лідери "Залізної Гвардії" засадничо різнилися своїми поглядами, але вживалися в рамках однієї організаційної структури - порівняти хоча б К. Кодряну та М. Еліаде.

З-поміж великої кількості дефініцій фашизму варто назвати ще одну - визначення німецького історика Е. Нольте, який виступив у 60-70-х роках ініціатором т. зв. "фашистських дебатів". Він висунув 6 пунктів "фашистського мінімуму", тобто, ознак, притаманних фашизмові: анти марксизм, анти лібералізм, анти консерватизм, фюрер-принцип, мілітаризація суспільства (плюс наявність особливої партійної армії), тоталітаризм як мета.

Дане визначення дає підстави ототожнювати ультра консервативні течії, скажімо, з нацизмом. І якщо анти лібералізм у тоталітарних течіях цілком зрозумілий (хоча нацисти, скажімо, на словах декларували окремі ліберальні цінності), то анти консерватизм був притаманний саме нацистам. Знаменита полеміка між Б. Муссоліні та Ю. Еволою у 20 - 30-х роках показала, що італійський фашизм не чужий консервативним ідеалам і традиціям. Свідченням цьому стали конкретні кроки уряду фашистів - аж до нормалізації стосунків з Ватиканом і підписання Латеранського конкордату включно. Уряд Павеліча у Хорватії створив програму відродження національних традицій (принагідно запроваджуючи й нові обряди, як от День св. Анте - покровителя Павеліча) і навіть сприяв реставрації монархії. Франко в Іспанії спирався не лише на ультраконсервативну "Фалангу", а й на консервативно-католицький рух "Арріба!".

І ще один нюанс щодо "фашистського мінімуму" Е. Нольте: жоден фашистський режим не ставив собі тоталітаризм за мету. Тоталітаризм у будь-якому ультра консервативному русі є радше засобом. Ґенеза іспанського ультра консерватизму, який мав нагоду розвиватися у нормальних умовах і дійти до логічного завершення, показує: режим Франко поступово втрачав своє тоталітарне забарвлення.

У 40-х роках нормалізувалися стосунки із США та іншими країнами демократії, у 50-х було встановлено багатопартійність, у 60-х дозволено низку демократичних свобод, а 70-ті роки підготували ґрунт для мирного переходу влади до рук опонентів Франко. Хоча у даному випадку можна задуматися і над іншим питанням: чи режим Франко не зазнав відповідних впливів під тиском західної демократії, яка стала панівною течією в суспільному житті Європи та Північної Америки у повоєнний час - так само, як режим Муссоліні наприкінці 30-х років зазнав впливів німецького нацизму? На нашу думку, дане питання потребує ґрунтовніших досліджень.

Наприкінці 30-х років починається процес мутації ультраконсервативних течій. Геополітичні інтереси починають брати гору, і запропонована А. Гітлером модель "Нової Європи" призводить до різкого розбалансування прихильників чистоти ідеології. Н. Панда у Італії пропонує Б. Муссоліні запровадити расовий принцип (оскільки, мовляв, після територіальних завоювань у Абіссинії виникає загроза змішаних шлюбів між італійцями та представниками африканських народів).

У результаті в Італії починає поширюватися антисемітизм, який абсолютно не був притаманний фашистському режиму до 1938 р. (згадаймо, що предтеча фашизму Ґ. д’Аннунціо був євреєм, а Б. Муссоліні пропонував євреям створити окремі національні підрозділи у Збройних Силах Італії). Як свідчать окремі спогади, антисемітизм не був масовим явищем у Італії і в 40-х роках. Дуже недовго "расовий принцип" діяв у Іспанії, де також не перетворився на визначальний фактор. Українські націоналісти декларували антисемітизм, але при цьому не впроваджували його на практиці (наприклад, дружини таких чільних діячів ОУН, як М. Сціборський, Р. Ярий, М. Капустянський, були єврейками).

Більше того: у середовищі ультраконсервативних рухів недержавних народів (зокрема, в українців) з’явилося певне розчарування у творчій потенції фашизму. О. Кандиба (О. Ольжич) критикував фашизм за те, що він опанував Італію "без жодного пострілу, без жодної краплі крові", а тому не дав можливості витворитися героїчному міту. М. Сціборський у своїй Націократії також критикує фашизм, що не надто позитивно сприймалося Є. Онацьким та Є. Коновальцем. Після смерті Є. Коновальця геополітичний чинник став визначальним для пріоритетів ОУН, і лідери українських націоналістів (з 1940 р. - обох відламів) зосереджуються на контактах з Німеччиною, що також вплинуло на ідеологічні мутації українського інтегрального націоналізму.

Подібна політика лідерів ультра консервативних течій у недержавних народів дала свої позитивні (з огляду на мету - створення незалежної держави) плоди у Хорватії та Словаччині, де було створено держави-сателіти Німеччини. Доволі позитивним у плані націотворення був досвід колаборації (в тому числі й ідеологічної) прибалтійських народів та білорусів у межах Райхскомісаріату "Ост" (аж до трагічної загибелі райхскомісара В. Кубе у 1943 р.).

Українські прихильники ультраконсерватизму (ОУН) в силу об’єктивних (надто вигідне розташування українських земель, їх фізичні та кліматичні властивості) та суб’єктивних (політика Е. Коха) причин пережили крах розробленої напередодні війни стратегії, базованої на геополітичній доцільності союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною.

Заради цього союзу українські націоналісти пожертвували окремими засадничими принципами, оскільки намагалися максимально наблизитися до ідеологічно чужої сили (ОУН і НСДАП, як вже зазначалося, належали до різних ідеологічних ніш). У результаті настало гірке розчарування...

У 1943 р. з’являється праця Я. Старуха (Ярлана) Спектр фашизму (дійшла до нас у польськомовному варіанті Upior faszyzmu). Вона свідчила про відмову від старої ідеологічної системи ОУН і перехід на платформу "ліберального" або "демократичного націоналізму". У повоєнний час О. Бойдуник (ідеолог "мельниківського" відламу ОУН) намагався створити ідеологічну систему, яка була би компромісною і щодо фашизму, і щодо демократії західного типу. Однак ця ідея не прижилася.

У інших країнах Європи ультра консервативні течії припинили своє існування водночас із окупацією військами антигітлерівської коаліції. Окремими острівцями ультра консерватизму (однак дуже модернізованого) залишалися Іспанія, Португалія та рух О. Мослі у Великій Британії (до 1980 р.).

Підсумовуючи сказане, хотілося б зробити кілька висновків.

По-перше, ультра консерватизм (особливо у Центральній та Східній Європі) повинен стати предметом ретельнішого вивчення істориків.

По-друге, не лише у політології, а навіть у публіцистиці необхідно навчитися розрізняти суспільні та ідеологічні явища однакового походження, але різного типу - скажімо, фашизм і нацизм.

По-третє, можна спробувати зробити певну хронологічну систематизацію розвитку ультра консерватизму:

Початок ХХ століття - 1919 р. - "протофашизм", діяльність "предтеч фашизму" в Європі.
1919 - середина 20-х років - розповсюдження ультра консерватизму в Європі.
Середина 20-х років - кінець 30-х - ультра консерватизм як панівна течія в суспільно-політичному житті Європи.
Кінець 30-х - 1945 р. - мутації і занепад ультра консерватизму.

По-четверте, розглядати ультра консерватизм необхідно виключно виходячи з конкретної історичної ситуації, завдань, що стояли перед тим чи іншим народом, перед тією чи іншою державою. При цьому варто пам’ятати, що всякий політичний процес є закономірним, і ультра консервативні режими у більшості країн Європи стали природнім, притаманним явищем.

Ультраконсервативні режими доволі радикально, а водночас ефективно розв’язували завдання, які диктував їм час (скажімо, Іспанія до Франко і Іспанія після Франко - це дві різні держави; в Іспанії часів Прімо-де-Рібери чи Асаньї був найнижчий в Європі рівень життя, а Іспанія 70-х років постала перед світом нормальною розвинутою державою, що продемонструвала готовність до демократичних перетворень). Часто, розглядаючи ультра консервативні течії, ми підходимо до них із своїми сучасними мірками, дивимося на них під кутом зору сучасності, необачно визначаючи, що "добре", а що - "погано".

Можливо, ми просто стоїмо не на тому березі ріки, і для кращого усвідомлення процесів у суспільно-політичному житті Європи міжвоєнного періоду варто просто не полінуватися перейти на потрібний берег і спробувати розглянути проблему комплексно?